Кіносценарій «Так каже вуйко Дезьо»

В. Домбровський

Т. Онуфрик – Таран

Кіносценарій.

 

 

«Так каже вуйко Дезьо»

(за мотивами оповідання В. Ткача)

(Хронікально-популярна,

Соціально-потрібна фільма)

 

 

 

 

 

Контакти:

м. – 0673022887

В. Домбровський

м. – 0502350680

Т. Онуфрик – Таран

 Авторські права захищені та передані продюсеру:

Андрій Полікашкін

тел.+38 050 389 32 33
+38 044 227 11 15

Чернівці 2012

Пролог.

Натура. Карпати. Перевал. Ранок. ПРОЛОГ

 

Титр:

 

«Перевал – 2012 рік».

 

Ворота засмальцьованого бараку відкриваються, виходять заспані китайські заробітчани.

Ворота із колючого дроту відкриваються, заробітчани йдуть у дві нитки, на ходу снідають. Залишають по собі дві стежки сміття від «фаст-фуду»…

Лісопильня оживає, починає пихтіти, стричати та пахнути…

Вуйко Дезьо прибирає сміття за китайцями, яких називають заробітчанами…

За цим, він підходить до великої діжки та занурює свою голову у воду, по-чоловічому вмивається, з вигуками…

На небі видно, що наближається гроза.

Фоном – звуки лісопильні, яка працює.

Вуйко бере диригентську гілочку бука і починається концерт оркестру Карпат: вітру, хмар, грому – хору, а вівці – глядачі (їх ведуть кнури)…

З кожним помахом диригентської палички, грім наростає, блискавки стають яскравішими. На кульмінаційному моменті, з останнім помахом палички, направленої на лісопильню, блискавка б»є прямо у неї. Спалахує пожежа. Робочі панікують.

«Концерт» перебиває голос тітки Ганни.

 

Тітка Ганна

Дезийдерій! Дезийдерій, ледащо! Тобі лиш на Перевал та й до Перевалу! Оно, подивись, що наробив, дурню! Хату лиш не спали.

А коло хати ніц не зроблено! Ти, чоловіче, геть здурів! То, може, і живи з цим Перевалом? Може і дитя від нього матимеш!

 

Тітка Ганна (із кольоровою парасолею) шпурляє у бік вуйка камінчик, плює на землю та вертає до своєї хати.

 

На цьому тлі виникають титри основного творчого складу та назва фільму «Так каже вуйко Дезьо».

 

Голос за кадром

У кожній порі у мене своя робота – чи везти восени на зиму шутер і пісок, чи звозити після зими сухостій та буреломи. Я все знаю, а люди жартома кажуть, що я з перевалу навіть керую хмарами і блискавками… Цікаво, що ніхто не може сказати, хто загадав мені цю роботу, хто мене контролює і,  взагалі, чи платять мені за це якусь копійку? Але люди «дякую» кажуть.

З цього часу я – Дезийдерій Васильович, став міфом. Змінювалось начальство в районі, змінювалось в області, іншим став великий керівник, а всім гостям Карпат розказували одну й ту ж байку, що на Перевалі живе чоловік, який розмовляє з буками, знає мову птахів, розганяє грозові хмари і не боїться вовків та диких кабанів…

Звичайно, що це була проста дурня для заробітчан…

 

(всі сцени діалогів та з закадровим голосом вуйка Дезьо проходять у режимі «дзеркало» Камера – очі Дезьо)

 

Натура. Вокзал. Вечір.

 

Бізнесмен (Петро дорослий. Приблизно 43 роки) в оточенні своїх китайських охоронців швидко направляється до свого СВ-вагону потягу «Київ-Чернівці», в одній руці телефон, в іншій – прикурена сигара. Він знервований. Охоронці до нього звертаються, він у відповідь огризається.

 

Один з охоронців (китаєць. Щирою укр.. мовою)

Петро Богданович, щойно повідомили – ваш багаж вже у вагоні.

 

Петро

Та, хоч, на місяці. Не повідомляй мене про дрібниці, що на твоїй відповідальності.

(сам з собою, звертаючись до телефону, який безперервно дзвонить)

Підари! Кон-че-нііі! Кукі на муні! Телепні, що вже дзвонити? Заземляти потрібно було вчасно. Від банальної блискавки не вберегли…

 

 

Петро

(співає)

«Есть только миг, между прошлым и будущим, есть только миг. За него и держись»

Суки! Миг не удержать!

 

На пероні, на фоні Петра старшого стоїть дивний чоловік у яскравому одязі, і фотографує якихось дівчат. Дівчата голосно сміються, і щось йому кричать (фотографу). Спалахи фотокамери на весь перон.

Петро вкотре «скидає» вхідні дзвінки.

Петро зі свитою зупинилися під дверми свого вагону. Аж раптом його погляд привернув до себе, через пару вагонів, молодий хлопець. Молода людина – 20 років, це ПЕТРО МОЛОДШИЙ, спортивної статури, із сумкою на плечі. Петро молодший дивиться на Петра. Петро – на нього. Петро бачить себе молодого (хлопець схожий на нього).

Петро молодший підходить до останнього вагону №12 потягу «Чернівці-Київ». Щось шукає у кишені. До нього підбігає вокзальний пес, маше хвостом. Хлопець припиняє шукати квиток у кишенях, лізе до своєї сумки, дістає котлету, кришить її на перон, годує пса. Той їсть і подекуди підіймає вдячні очі на хлопця. Потім він дістає з кармана хустку, витирає руки, знаходить у кишені квиток.

Чемно дає квиток провіднику, за цим заходить до вагону.

Петро задумливо «бичкує» пів сигари у стовп, звертається до охоронців.

 

Петро

Гайда вже, сучі діти. Рушаймо.

 

Маше рукою, вказуючи щоби охоронці йшли за ним.

Потяг рушає. Вокзалом лунає марш «Прощание славянки». (музику переривають монологи під вікнами вагонів.

 

Жінка

Вася, дзвони, як приїдеш.

 

Махає сину у вікно вагону.

 

Син

Та, йди вже!

 

Маше рукою у вікно.

Якась дівчина у вікно вагону – своєму хлопцю (патлатий, типовий панк) показує «козу» рукою. Той посміхається.

За цим, з вікна свого вагону спостерігає Петро.

 

 

Село. Біля ХаТИ. день

 

Лавка під воротами, біля хати. Сидить дівчина (вдягнена так, щоб незрозуміло було, який рік). Вона співає якусь народну пісню. Поруч стоїть хлопець. Ніби й слухає її, але очі «відсторонено» дивляться на гори, на птаха, що пролітає над ними. З сусіднього подвір»я з-за паркану, вставши навшпиньки, за ними спостерігає дівчинка. років 13-ти.

 

ІНТ. Потяг. Тамбур. День.

 

Стоїть Петро. Він знервований, руки трусяться.

За його спиною стоїть чоловік.

 

ЧОЛОВІК (по телефону)

Так. Я ж казав Вам відмінити антибіотики. «Діазолін» най приймає

(стомлено)

Так, можете мені вечором передзвонити.

 

До тамбуру заходить Петро молодший, а за ним заходить провідник.

 

Провідник

(звертається до Петра молодшего)

Дитино, найтяжча – це голодна смерть. Їж, закушуй.

 

Провідник протягує хлопцю грейпфрут та «чекушку» з горілкою.

 

Провідник.

Мені пояcнили старші люди: по-перше, від грейпфрутів худнуть, але лише жінки, і, по-друге, грейпфрут мусять їсти чоловіки, бо від цього в них піднімається …

(замислюється)

…настрій, і вони так завзято кохають своїх жінок, що ті худнуть просто на очах. Грейпфрут почали їсти чоловіки, і з тієї пори про буковинок кажуть, що у них смерековий стан.

 

На тлі розповіді провідника:

 

Натура. Полонина. День. СПОГАДИ ПЕТРА

 

Петро задумливо дивиться у вікно тамбуру. (музичний акцент)

 

Панорама Карпатської полонини, ходять поодинокі люди, камера вихоплює одного єдиного туриста, з наплічником (хроніка).

 

Голос Дезьо (за кадром)

Це щось подібне до того, як ти сидиш на березі страшенної повеневої ріки: ти її сприймаєш і це сприйняття – сприйняття жаху і величі. Вона тебе сприймає теж, але лише поза межами своїх берегів.

Позбутися страхіть – найбільша перемога!

 

Натура. Гірська річка. Літо. СПОГАДИ ПЕТРА

 

У річці бризкають одна на одну 4-ро голих дівчат, 19-20 років. Вони, як молоді олені – бодаються, граються.

За деревами, біля цього місця річки, йде молодий Петро, 20-ти років. Почувши гомін дівчат він призупиняється, з цікавістю зазирає поміж дерев.

Дівчата немісцеві. Туристки, які розмовляють російською.

Одна з них вибігає з річки, це ТЕТЯНА.

 

Тетяна

Девки, ждите, бухла принесу!

 

Вона підходить максимально близько до того місця, де стоїть Петро. Бере з упаковки бляшанку дорогого німецького пива.

 

Одна з дівчат

(стоячи у річці)

Интересно, а если я пописяю в воду, тот дед-колдун узнает?

 

Всі дівчата починають реготати.

Петро, розуміючи, про кого йде мова, супиться.

 

Тетяна

(раптом стає серйозною)

Думаю, узнает…. Да, и вообще, давайте потом уберем за собой…

 

Вона, вже не так жваво вертається у річку до подруг. Петро зацікавлено дивиться на цю голу дівчину. Йому до голови лізе шалена думка, і він підкрадається до пива, непомітно витягає з упаковки бляшанку, й йде від річки кущами.

Голос Дезьо (за кадром)

Я не підіймався, а занурювався у якусь вирву, і все тіло, мозок почало охоплювати незвідане і ще не назване людьми відчуття. Так мабуть починається безумство. В одну мить мене заполонило усвідомлення всесвітньої самотності, воно паралізувало мене і розчавило.

Це відчуття, як кишеня, яка є, але в яку ніколи не опускаєш руку, бо предмети, які звідти з»являються, ще не мають своїх назв і про них неможливо сказати, навіщо вони та якої форми. Ніколи не зрозуміло, важкі вони чи невагомі, теплі чи холодні, тому що вони існують поза полем цих понять.

Виявляється, що в купальські дні, якщо опівдні поставити на полонині топірець сторчма, то тінь від нього зникає. Старі люди кажуть, що у цій порі, та полонина з»їдає тіні людей, худоби та звірини, що саме натраплять у ті краї, та за тим вона і живе цілий рік до наступного Купала.

 

ІНТ. Купе провідника. Ніч.

 

За столом сидить Петро молодший. Його частує провідник. На столі: сало, цибулька, драники, фляшка горілки та маленький китайськийй телевізор, на екрані миготять картинки «Дискавері».

 

Провідник.

Старі люди, які живуть високо в горах, ще пам’ятають одну давню легенду. Якось на базарі у Кутах з’явилась дуже дивна порода свиней…

 

Він не встигає договорити. В купе провідника заглядає Петро.

 

Петро

(трохи п’яний)

У вас льоду нема?

 

Провідник

Дивні люди. Та ж кип’яточку зазвичай просять. Тут вам не цейво, не «манямі-біч».

 

ІНТ. ВАГОН. НІЧ.

 

Двері одного з купе відчиняються.

 

Із купе виходить дивний чоловік (фотограф з перону), вдягнений у малинові штани, фіолетову сорочку, зелений піджак та жовту краватку. У кишені піджаку стирчить пляшка пива, на шиї висить фото-камера, з розхристаною кришечкою об»єктива, яка мотляється на спеціальному шнурці. Чоловік направляється в бік купе провідника.

 

Дивний чоловік

(співає)

Он уехал прочь на ночной электричке, в пору – закурить, да промокли все спичкиии.

 

Він доходить до купе провідника, де вже стоїть Петро старший, сидять провідник і Петро молодший.

 

Дивний чоловік

О! Как здорово, что все вы здесь сегодня собрались!

 

Всі дивляться на цього гостя. Провідник собі посміхається тихенько.

 

Петро молодший

Дядько, ви, наче з майбутнього прибулець!

 

Петро

(сміється)

Це шо за 90-ті?

 

Дивний чоловік

(теж сміється)

А я хозяин времени!

 

Петро молодший

(посміхається)

Видно лояльне ставлення до божевільних) Лягайте спати, покровителю.

 

Петро

(скептично, ніби, з досвідом)

А я – життя. Не заважайте тут.

 

Дивний чоловік

(звертається до Петра)

А вы куда едите?

 

 

Петро

До Чернівців, і трохи далі.

 

Петро молодший

До Києва.

 

Дивний чоловік

(раптово серйозним голосом)

(муз акцент)

Які різні дороги…

 

Повертається і йде собі далі.

Петро причмокує та зачиняє двері купе провідника.

 

ІНТ. Купе провідника. Ніч.

 

Петро молодший механічно куштує шматочок сала.

Провідник, ніби й не було нічого, продовжує розповідь.

 

Провідник

Кнури цієї породи були надзвичайно розумні, легко навчались і охоче переймали найпростіший досвід людей. Не було проблем залишити на такого кнура отару, він охороняв хату, у лісі виходив на найбагатші місця грибів і ягід,  а вже щоб перейти через гори, то знаходив і вказував на найбезпечніші стежки. Гуцули, у розмовах між собою, не могли натішитися мудрою твариною.

 

На екрані телевізора йде розповідь про індійських слонів, як першого помічника місцевих жителів…

Петро молодший зітхає, та механічно перемикає канал. На екрані з’являється репортаж про притулок для собак…

Голос провідника (за кадром)

Ці кнури були надзвичайно чемними і швидко зайняли поважне місце у господарстві горян, але проблеми прийшли звідки їх не чекали: собаки – вічні супутники гуцулів, дуже ревниво поставились до нових мешканців полонин…

 

Петро молодший куняє.

(чується, як хтось йде до туалету, що біля купе провідника. Звук дверей, що відчиняються-закриваються)

ІНТ. Кухня сільського будинку. СПОГАДИ ПЕТРА

 

Дезьо та його жінка Ганна. Чоловік сидить за столом, щось розповідає жваво, руками імітує слонячий ніс (Дезьо – Ганні про кнурів). Вона сміється від усієї душі, накриває йому на стіл.

Хтось стукає у двері. Ганна відчиняє. На порозі стоять Петро З Тетяною

 

Петро

(до Дезьо)

Боже помагай! Знайомся, це моя жінка. Тетяна.

 

Дезьо

О. діточки, заходьте, заходьте. Ганзю, йди но подивись на кошенят цих!

 

Ганна

(заходить у коридор)

Нумо, нумо, молодці!

 

Ганна цілує Петра й Тетяну.

 

Ганна

(до Тетяни)

Голубонько, як ти отого філософа малого знайшла?

 

Тетяна

(скромно)

Та тут, на перевалі вашому. Майже. Аж у  потязі він нас наздогнав.

(посміхається)

 

Ганна

Перевал просто не зводить людей. Дезийдерій мій підтвердить.

 

Дезьо

Звести то він зводить. Аби Перевал не підводили. Мстивий він гуцул

(підморгує Петру)

 

Петро

(дивиться на Тетяну)

Я своє не віддам. Ні Перевалу, нікому.

 

 

 

Дезьо

(Петру)

Перевал своє теж не віддасть. Та, досить вже філософії, Ганна зараз ганчіркою влупить. Давайте за стіл. Буде вам весілля на Перевалі. Гуцульське!

(потирає руки)

 

Ганна накриває на стіл. Петра й Тетяну садять у голові столу. Ганна виносить Тетяні свій старий вінок (сухий).

 

Ганна

Покрий голову. Це, щоби діти були.

 

Тетяна

(посміхається)

Дякую, тітко Ганно. Будуть. Але не зразу. Дітям їсти треба заробити.

 

Дезьо

Оно подивись! З Богом не сперечаються! Як дасть, то є чим годувати.

 

Тетяна мовчки, коли Ганна відвертається знімає з себе вінок.

 

Інтерєр. Вагон плацкарт. Вечір.

 

Двері туалету відкриваються. Петро молодший виходить… Йде до дверей купе провідника. Але його місце зайнято… там провідник щось розповідає Петру. Той його уважно слухає.

 

Провідник

Єдиний ганж, то це те, що на новому місці їм довелось відмовитись від своєї назви – кнур трембітальний, і прийняти назву аборигенів – слон. Так з’явились африканські та індійські слони…

 

(хронікально) Петро молодший проходить поміж ніг та рук сплячих людей. Назустріч йому йде дивний чоловік, у нього в руках пляшка віскі. Очі мутні, п’яні.

 

Титр:

Усе про кризу! Що ви хотіли знати, але стидалися запитати.

 

До Петра молодшого доносяться різні голоси, уривки тез чужої бесіди.

Перший голос(за кадром)

Криза – річ надзвичайно цікава, якщо не підкоритися логіці кризи, а залишитися у логіці, хоча б, здорового глузду…

 

Другий голос (радіоприймач у потязі)

Самоіронія – найкраща супутниця у кризі.

 

Третій голос(за кадром)

Шляхом пропаганди та маніпуляцій, засоби масової інформації конвертували нашу присутність у чужих грошових потоках в ілюзію причетності до них. Криза зруйнувала цю ілюзію причетності до них. Криза зруйнувала цю ілюзію, а всі ми, як нічого не мали, так і не маємо. Лише страх, як переживаємо за те, що до нас не має жодного стосунку.

 

Четвертий жіночий голос (за кадром. радіо)

Моліться і Бог дасть. Але додому не принесе.

 

Дивний чоловік

(до молодого хлопця)

Сигаретки не будет?

 

ПЕТРО МОЛОДШИЙ

Не того питаєш.

 

Дивний чоловік заглядає в купе провідника, і звертається до Петра.

 

Дивний чоловік

Пойдем-ка, покурим-ка?

 

Провідник

Зупинка зараз.

 

Петро

(дає сигару дивному чоловіку)

Кури сам.

 

Дивний чоловік

(розглядає сигару)

Кубинская? Была у меня в институте кубинка. Шикарные бабы. Я бы даже сказал, – лучшие! Верила в меня. Говорила, что я буду великим художником. Но на прощание заметила, что если ее портрет не будет представлен на моей выставке, то на могилке у меня появится надпись «conio».

 

Потяг зупиняється. Провідник та дивна людина виходять.

Петро лишається, дивиться у вікно на нічний вокзал. (спогади)

 

ІНТ.  Київська квартира середнього статку. СПОГАДИ ПЕТРА

 

Фоном: стукіт коліс потяга. У кріслі перед вимкненим телевізором сидить Петро, читає книгу. Він вдягнений у домашні спортивні штани, розтягнуту стару футболку. Заходить (видно, що з роботи прийшла) його жінка у суворому стильному діловому костюмі.

 

Жінка (Тетяна з річки)

И все она домой принесет!

(перекривлює іронічно себе, зла)

Кризис в стране! Ты звонил по тому номеру, что я тебе оставила?

 

Кидає йому на коліна пляшку пива, яку принесла із собою.

 

Петро

Там трубку не взяли.

 

Відкриває пиво.

 

Тетяна

Мне самой додзвониться туда? «Примите тут ребенка одного. Великовозрастного, может даже и поработает у вас?»

(знову злісно перекривлює)

Я устала решать. Я женщина.

 

Стомлено дивиться на Петра.

 

 

 

 

 

Петро

(флегматично, весь в собі)

Ти ж завжди кричала про амазонок і самостійність. Такі не стомлюються. Я лишень живу в умовах іміджу, який ти запропонувала, а я був не проти. Про зміни твого іміджу ти мене не попередила. Як і криза.

 

ІНТ. Тамбур потягу. Вечір.

 

Петро заходить до тамбуру останнього вагону. Повертається обличчям до вікна, прикурює, розвертається і спирається на двері. Навпроти нього стоїть молодий хлопець.

Біля віконця курять двоє «заробітчан».

 

Старший.

Гроші не роблять людину дурною, вони виставляють дурня на оглядини…

 

Петро стоїть у тамбурі, п’є віскі з пляшки. Його краватка трохи ропущена, очі мутніють.

Докуривши цигарки, чоловіки звільняють місце біля віконця тамбура, в якому миготять вогники залізниці.

 

ІНТ. Сауна. день

 

Сидить Петро. Його охоронець, із сміхом, жартами, заводить до парилки повій. Дівчата сміються голосно. Петро смачно б’є долонею по ягодицях одну з них. Та пищить.

 

Повія

Дядя, отдельно оплатишь!

 

Петро

(спокійним тоном)

Я обещаю, все хорошо будет.

 

Охоронець пильно на це все ділиться. На екрані мерехтять фотоспалахи. Охоронець лишає дівчат з Петром.

 

П’яний голос Петра (за кадром)

Я рушаю у світ, у далеку незвідану путь,

І коли заведуть в манівці мене вічнії мандри,

Я зітхну: пам»ятай, бережи і мене не забудь,

Моя, ладо, Олесю, о, мій оберіг, Олександро.

(переходить на істеричний шепіт)

Поки живі наші батьки, поки живе мати, немає такої в чоловіка біди, якій би не можна було дати раду.

 

Титр:

 

«Дорога на перевал»

 

Натура. Дорога. Ранок. спогади ПЕТРА

 

Дорогою на Перевал йдуть вуйко Дезьо та ще молодий Петро, 30 років

 

Голос Дезьо (за кадром)

Ця криза може й особлива, але далі все буде як завжди… Головне – нічого не боятися.

Якось в гори до гуцула з міста приїхав знаний мисливець…

 

ІНТ. Хата гуцула. Вечір. Зима. УЯВА ПЕТРА

 

Петро з рушницею заходить до хати. Його зустрічає молодий вуйко Дезьо. Петро вказує рукою на шкіру ведмедя, яка лежить на підлозі.

 

Молодий Дезьо.

Найперше – потрібно нічого не боятися, далі потрібно вибрати добрячого кілка і рушати з ним в гори…

 

Натура. Зима. Ліс. День. УЯВА ПЕТРА

 

Петро молодий з кілком у руках підходить до ведмежого барлігу.

 

Голос Дезьо (за кадром)

Шукати ведмежий барліг. Коли барліг буде знайдено, потрібно глибоко запхати в нього кілка і сильно ним там поворушити.

 

Петро молодий пхає у барліг ведмежий кілка.

 

Голос Дезьо (за кадром)

Я сказав глибоко запхати…

 

Петро старший пхає глибше кілка…

 

Голос Дезьо (за кадром)

І надзвичайно важливо при цім нічого не боятися.

 

Петро молодий

А що ж робити далі?

Голос Дезьо (за кадром)

Нічого не боятися і чекати, коли з барлогу полізе звір. А як тільки з»явиться морда ведмедя, то потрібно мерщій заліпити йому очі гімном…

 

Петро молодий

(ошелешено)

А де ж взяти гівна?

 

Голос Дезьо (за кадром)

Гівна буде стільки, скільки потрібно. Головне – нічого не боятися.

 

ІНТ. Тамбур. Ніч.

 

До тамбуру заходить молода пара з фляжками пива в руках. Молодик жваво щось розповідає дівчині.

 

Молодик

Значится так! Называется киношка «Страсти по Христу». Если не читала библию, ты ничего не разберешь в фильме. Короче, Мел Гибсон всех нагнул. Там чистяк! Зал рыдал, я рыдал.  Короче, тебе надо библию прочитать, а потом фильм будет понятнее…

 

Петро виходить з тамбуру. І йде по коридору вагона. Він «увесь в собі». (музичний акцент). Крупний план. В очах Петра блищать сльози.

 

Натура. Дорога. Вечір.

 

Дорогою йде Петро. Він несе свій хрест. Панорама. Деталі. Хроніка.

 

 

 

Голос за кадром (Дезьо).

Гори переформатовують людину. Всі нашарування зникають, вони виявляються настільки очевидними, недоречними і штучно вигаданими, що дорослий чоловік впадає у поле інфантилізму, а радше воно, це поле. Яке нікуди від нас не зникало, виявляє себе на повну потужність.

 

Петру важко, він спітнів, іноді зупиняється щоби перепочити, перекладає хрест з одного плеча на інше. Увесь його шлях до гори, поміж дерев, за ним спостерігає з перебіжками дівчина (періодично камера – очі дівчини. Це Тетяна). Петро бачить її, але робить вигляд, що – ні. Іноді, він, крізь стомленість, посміхається. Іноді спеціально створює «важливий вигляд» (фліртує).

 

Голос за кадром (Дезьо)

(продовжуючи)

Гори лікують. Це своєрідний катарсис болю настанов фальшивого світу, з якого ми виходимо оновленими, а точніше поверненими до своїх витоків, з якими завжди співіснуємо гармонійно, на відміну від проблем повсякденного побуту.

Парадокс полягає в тому, що партнери, яких ми долучаємо до кола людей, що формують нашу самооцінку, про нас майже не думають, або думають набагато менше часу, ніж ми це собі передбачаємо. Тих же, хто про нас дійсно думає, ми зазвичай в коло самооцінки не долучаємо – там поле довіри, а довіра не передбачає критеріїв.

 

 

Тетяна, коли бачить, особливо важкі рухи Петра завмирає, щось шепоче. Іноді, вона руками у повітрі ніби підштовхує його, допомогає. Коли вона це робить, йому стає значно легше. Він, навіть, у такі моменти (її уявної допомоги руками) починає дивитися у небо, не відчуває важкості хреста, посміхається сонцю). Тетяна, коли бачить, що йому легко хтиво посміхається. Все це дійство нагадує образний статевий акт.

Дівчина вдягнена у мокру довгу вишиту сорочку світлого кольору. Під сорочкою більше нічого немає. Сорочка прилипає до тіла, видно виступи, вигини, всі деталі фігури.

Волосся розпущене, воно теж мокре, його розвиває вітер, на голові в неї вінок з шипшини. Гілки подряпали чоло, там кров, але вона не помічає, не відчуває болі, вона вся – у Петрі. Вона спотикається, іноді вінок задіває гілля дерев, кущів, крізь які вона йде за Петром, і тоді, вінок ковзає на голові, робить нові подряпини. Вона не помічає.

 

Голос за кадром (Дезьо)

(продовжуючи)

«Чоловік нічого нікому не мусить. Чоловік мусить лише вмерти», –

Людина повинна знати, що втрачає, коли відмовляється від обов’язків, і що отримує, приймаючи на себе ті чи ті зобов’язання.

А, можливо, в житті кожного з нас теж є свій Перевал?

Можливо, потрібно лише до нього дійти, розпізнати та не минути? «На свій Перевал потрібно «нести Хрест», а не спускатися «на крилах». Згори всі перевали – однакові».

 

Коли Петро доходить до кінцевої точки, кладе хрест на землю, і сідає поруч із ним, Тетяна обережно виходить зі своєї «засідки», стомлено лягає до його ніг. Цілує їх.

 

ІНТ. Вагон. Туалет. Тамбур. Ніч.

 

Титр:

 

Гроші не роблять людину дурною, вони виставляють дурня на оглядини.

 

Петро молодший йде по вагону в бік тамбуру.

З туалету виходять дві дівчини, одній біля 23-24 років, іншій 18-20.

Старша дівчина (вдягнена у рвані джинси, байку, кеди, макіяжу на обличчі немає.) тягне на своїх плечах молодшу (вдягнена у чорні облягаючі штани, туфлі на каблуках, рожеву кофтинку з паєтками, макіяж трохи розплився, волосся на голові штучно завите, заплутане). Вони йдуть у сторону тамбуру, Петро молодший йде за ними.

 

Старша.

Потерпи трохи, у тамбурі подихаєш.

 

 

Молодша

(п»яна, ниє)

То все ти… ик! Не можна. Мене мама вб»є. В мене нирки хворі. Нащо ти ту пляшку взяла? Йой.

 

Старша.

Я не пляшку взяла. Тебе. Дура. А ти СВОЮ голову не взяла? Від народження.

 

Петро молодший спостерігає за всім цим, а потім, трохи насмілившись, звертається до старшої дівчини:

 

ПЕТРО МОЛОДШИЙ

Слушні речі говорити, пані…

 

Він чекає, щоби вона назвала своє ім.»я.

 

СТАРША

Пані Таня.

 

Її серйозність десь зникає, вона сміється.

 

ІНТ. Вагон. Місце біля туалету. Нижня полка.

 

Переповнений вагон, частини людських кінцівок стирчать зі всіх купе. За вікном мерехтять пробігаючи ліхтарі.

 

Титр:

«Карпатська гойдалка».

 

Голос за кадром.(ДЕЗЬО)

«Я на Ціп ще не збираюсь. У кожного чоловіка має бути гора, до якої він йде все своє життя. І коли мені тяжко, коли допікають турботи і сторонні клопоти, я втихомирюю себе тим, що ще маю йти на Ціп».

«Того ніхто не знає. Для всього свій час. Чоловік лиш має бути готовий до того, коли гора його прикличе».

 

Сон. КМБ. Анімація.

 

Звучать трембіти – 2 чол. На полонину виходять вівці долі. Їх пасуть кнури, а собаки відганяють кнурів, і відбивають отару овець (отару своєї долі). На верхівках ялинок сидять налякані китайці. Внизу « гуцульський наводиться порядок»

 

Голос за кадром (Дезьо)

Я тоді спитав у вуйка, а чи не прейшли ми вже цю межу з нашими «коллайдерами» та «клонами»? вуйко сумно зітхнув: «Цього ніхто не знає. Але поки сходить сонце, стоять гори та шумить ліс і струмок у долині, доти Бог ще не розчарувався у людині».

 

Хроніка сучасного світу.

Інтрер’єр. Вагон. Ранок.

 

Петро сидить біля вікна вагона. За вікном миготять краєвиди України.

У плацкартному вагоні люди розмовляють по мобільному телефону, по скайпу в ноут-буці, граються смартфонами.

Дівчина гарно вдягнена (плаття ділове, туфлі на каблуці), легкий макіяж, пряме волосся говорить по телефону:

 

Дівчина

Да. Я вчера отправила это. А что они там в Англии? Нет. Послезавтра туда лечу. Конечно, я понимаю, партнеры же. Да. Утром машину за мной на вокзал пришлите. До свидания.

 

«Кладе трубку», щось дивиться у телефоні, як раптом він дзвонить. Вона бере трубку:

 

Дівчина

Так мам. Слухайте. Я ж лишила вам гроші, підіть купіть самі. А тітці Галі передай, щоб не тринділа по вулицях. Як, хто казав? Оля вчора. Все. Мені мають дзвонити, і мені не цікаве те ваше село.

 

Вимова видає її сільське походження.

Вона знервовано кладе трубку, трошки перелякано оглядає сусідів по купе.

 

Голос Дезьо за кадром.

А тепер я знаю лише, що 15.35

 

Титр:

«Ціна за з»єднання».

 

Натура. Двір. День.

Ганна виходить на двір, з хати. Біля ганку стоїть вуйко Дезьо.

Ганна (кричить)

Грицю! Грицю! Ходи їсти! Бо вже стине! Грцю! Пилуй!

 

Дезьо

Твій Грицько прийде тільки завтра. Тра знати його хист!

 

Ганна

Не чіпай кота! Він красень!

 

 

Інтрер’єр. Вагон. Ранок.

 

Петро не відриваючи погляд дивіться в вікно, на пропливаючи краєвиди.

Дезьо (голос за кадром)

Ти розмовляєш не з людиною, а з електрикою. Це так само, якби замість поговорити з котом, поговорив би з мискою, з якої він їсть. А хороший кіт – завжди Дон Жуан…

(музика В. А Моцарта)

Живий образ, погляд, посмішку і неповторний дотик до коханої людини нам замінили фото на екрані і засмиканий рингтон.

 

Петро нажимає пальцем на мобільний телефон. Вимикає фото вуйка Дезьо.

Натура. Двір. День.

 

Біля хати, на колоді сидить вуйко Дезьо та Петро.

 

Титр: «Wikileaks і Перевал».

 

Вуйко Дезьо. (голос за кадром)

Я розкажу тобі притчу, як чоловіка люди послали шукати правду, щоб знати яка вона…

За багато років він обійшов всю Землю, щоб знати яка вона. Розпитував дорогу до правди у тисячі людей, набідувався на тому шляху.

Натура. Село. День. УЯВА ПЕТРА, РОЗПОВІДІ ДЕЗЬО

 

Петро в обдертому хітоні заходить до села. Підходить до першої хати. Газда вказує йому пальцем на останню хату цього села.

 

Голос за кадром (Вуйко Дезьо)

Нарешті чоловікові  показали де живе правда.

 

Петро заходить до останньої хати.

 

Інтрер’єр. Світлиця. День.

 

Посеред світлиці сидить стара жінка, загорнена у довгу хустку. Петро виказує їй шану.

 

Петро

Вельмишановна пані, я вас довго шукав, і тому дуже просю скиньте хустку, щоб бачити, яка вона – правда, і розповісти про це людям.

 

Жінка скидає хустку,  перед ним постає жахлива потвора.

Петро

Боже праведний, що я скажу людям…

 

Жінка

А ти збреши.

 

Інтрер’єр. Вагон. Купе провідника.

 

Петро заходить, просить у провідника

 

Петро

А теплої горілки нема?

 

Провідник.

Та, де. Вали у буфет.

 

Інтрер’єр. Хол будинку багатого.

 

На шкіряному дивані сидить Тетяна (старша). Вона у халаті (він шовковий, світлий, але брудний), її макіяж розтікся по обличчю. Вона п»є віскі з пляшки, і пусто дивиться у стелю. На фоні Петро старший збирається на прийом. Заходить секретарка Петра, гарно вдягнута.

Секретарка.

Ну, что, вы готовы? Там же Джордж будет. Нам нельзя опаздывать. Жирный клиент!

 

Петро

Да, иду я, иду. Ты на эту посмотри. (вказує на Тетяну).

 

Звертається до Тетяни.

 

Петро

(Тетяні)

Чмошница, я ж просил, не сегодня! Для меня это важно (зривається на крик). Тварь! Как с тобой на люди выйти? Посмотри на себя. Свиньей стала! И то, та хоть поросят приносит. Тьху (плює на диван поруч з Тетяною).

 

Тетяна

(тупо посміхаючись, не відриваючи погляду від стелі)

Да, уж, устроила муженька на работу…

 

Петро

Ты, амазонка, херова, что хотела, то и получила!

 

Тетяна.

Ага. Только заплатила дорого за желание. Тебя Свету явила. Село!

 

Тетяна починає несамовито сміятися, переходить в істерику. Секретарка стоїть, дивиться на все це. Осуджено дивиться на Тетяну, приклавши руку до рта. Петро злиться ще більше. Дає ляпаса Тетяні. Багровіє. Тетяна припиняє істерику, робить ковток віскі з пляшки. Очі скляні, не реагує ні на що.

 

Петро

(дістає пачку грошей, вручає секретарці)

Умой и одень это чмо. У вас час. Я жду в баре той гостиницы. Возьмете такси.

 

Секретарка гидливо бере Тетяну за руку.

 

ІНТ. Вагон-буфет. Вечір.

 

П’яний чоловік із хлопчиком стоять за стійкою. Поруч стоїть Петро, п’є горілку, спостерігає.

Чоловік мовчки п’є горілку з пластикового стаканчику, закушує вафлями «Артек».

Хлопчик починає тягнути його за штанину (хлопчик нічого не їсть, не п’є):

Хлопчик

Тато, тато, та ж пішли вже. Я сам боюся.

Чоловік:

… я сказав. Як хочеш. Сам вали до мами під спідницю!

 

Хлопчик (понуро)

Ну, тато, ну тобі то треба. Зараз і мама сварити тебе буде.

 

Чоловік:

Та пішли ви … (хоче матюкнутися), разом з мамою твоєю. Байстрюк, і мама твоя блядота.

 

Хлопчик трохи стримується, але починає плакати. Звертається до Петра.

 

Хлопчик

Відведіть мене… знайдіть мій вагон і маму.

 

Він ниє, його трусить.

Петро підходить до батька дитини, бере його шкірку, штовхає до хлопчика.

Петро

Придурку, дитину спати відведи!

 

Чоловік намагається вдарити Петра. Але підходить охоронець (великий китаєць) Петра, направляє пістолет на п’яного чоловіка, і мовчки показує йому напрямок шляху. Ті йдуть. Петро лишається

 

Петро

Чмо, яке ж чмо…

 

Підходить до вікна, де замовляють. Звертається до продавщиці

 

Петро

Чого, глядь, витріщилась. Не бачила чоловіків п’яних?

 

Продавщиця

У вашому статусі (дивиться на його дорогий годинник) ще не бачила.

 

Петро зриває годинник, кидає у вікно – продавщиці.

 

Петро

Я все одно його… час втратив. Давно. Коньяку налий мені.

 

Петро дивиться на пасажирів у буфеті. І до продавщиці –

 

Петро

Всім налий!

 

За цим спостерігає дивний чоловік, щось записує у блокнот. Бурмотить.

Дивний чоловік

Дошло! Дошло! Красава!

 

Натура. Двір. День.

 

Вуйко Дезьо та Петро сидять на колоді.

 

Вуйко Дезьо.

Чоловік у місті поступається своєю власною правдою, і прилаштовується до якоїсь загальновизнаної «правди», бо інакше не виживе. При цьому тобі казатимуть, що треба дбати про порядок. А скажи мені, навіщо такий порядок, якщо ти за нього віддаєш свою правду.

 

Петро.

То що ж це виходить? Що місто є злом від початку?

 

Вуйко Дезьо.

(посміхається)

Це твоя правда зараз, але ти її віддаси відразу, як приїдеш у місто, зайдеш у тролейбус і заплатиш за проїзд. Правди – як ти її розумієш – у світі немає. Вона тільки у мами. Це дітям лише здається, що одному вона дала більше, або менше. Мати ділить серцем, а воно – безмежне, і не має земної міри людей. І у місті це. Чи в селі – не має жодного значення.

 

Титр:

«Що таке культура?»

 

Вуйко Дезьо.

Культура – це бажання жити. Жити гарно, на користь собі і людям. Культура – це простір навколо людини, який допомагає їй змістовно існувати, який має бути їй на втіху.

А ви у місті живете і чекаєте вихідного дня, чи першої ліпшої нагоди, щоб цього свого простору позбутися…

Людина завжди повинна перейматися справжнім.

Петро.

А як його віднайти?

 

Вуйко Дезьо.

Пам’ятати про Бога. Люди повинні постійно знати, що Бог нас любить. І головне – не тому, що ми такі, а тому, що він такий. Відтак, чоловік повинен робити все, щоб бути гідним цієї любові…

 

Ось це і буде культура. І абсолютно байдуже де, чи в місті, чи в селі, чи в горах.

 

Інтер’єр. Тамбур. День.

 

Петро стоїть біля віконця.

Дивиться на залізничну стежку, яку пройшов.

У тамбур заходить двоє обкурених – хлопець і дівчина.

 

Хлопець

(повільно розповідає дівчині)

та ж я скільки від нього морожуся, а він не розуміє. Придурок якийсь… Ну, як можна бути такою нудною людиною? (ниє)

 

Дівчина

а ти його прямо не можеш послати?

 

І показує рукою фак.

 

Голос Дезьо за кадром

Культура – це гарна церква серед гаю на горбі, старовинна садиба у парку. Це хороша освіта і робота за гідну винагороду, спокій і затишок у родині. Це добре твоє ставлення до оточення і оточення до тебе. Це залізниця, яка в теплому і охайному вагоні доправить тебе з мандрів до батьківського дому. Нарешті, це чітке уявлення про власний успіх і всі підстави до його досягнення без стусанів, зрад і лукавства.

 

ІНТ. Хол готелю. спогади Петра

 

Прийом. Зібралася еліта. Стоять Петро старший, поруч секретарка, з іншого боку, за руку Петра тримається Тетяна (гарно вдягнена, з макіяжем, але видно, що обличчя у неї не свіже, з набряками). Петро іноді нервово трусить рукою, на яку спирається Тетяна. Він відводить її на м’який диван, підходить до секретарки, яка говорить вже з «жирним клієнтом».

Тетяна мовчки дивиться йому у слід. Петро дістає сигару. Раптом Тетяна зривається зі свого місця, біжить до них, падає. Встає (еліта озирається. Всі в шоці, секретарка щось стурбовано говорить Петру, той повертається, дивиться на Тетяну). Тетяна підлітає до них, дістає запальничку, підпалює Петрову краватку. Той починає оскаженіло бігати. Щось шукаючи, аж бачить фонтанчик. Біжить до нього, наполовину занурюється. Еліта починає сміятися. Петро здирає з себе піджак, краватку, кидає на підлогу. Підходить до Тетяни, смикає її за руку, насилу тащить до виходу. Вони йдуть геть. Всі продовжують сміятися.

 

ІНТ. Вагон. День.

 

Сміх з попередньої сцени переходить у сміх заробітчан, які стоять у тамбурі

Петро старший йде з тамбура до свого місця. Він п’яний в стельку. Хитається. В одному із купе співають «заробітчани» (на столі курка-гриль, все розкидано, лушпиння від яєць валяється на підлозі) У одного чоловіка в зубах шмат м’яса застряг.

 

Заробітчани

Була колись в яру корчма.

Шугав у небо дим сторчма,

І серед ночі, й серед дня,

Лунало яром: «На коня!».

 

Титр:

«Чим переймаються жінки?»

 

Петро старший дивиться на заробітчан. Аж раптом кричить

 

 

Петро

Ось, бля, культура! Ресторан, їдрить!

 

Заробітчани дивляться на цього «пана», починають хіхікати

 

Петро

Смішно, суки! Смішно, я питаю!?

Грошей на курку гріль заробили? Ідіоти! А жінки, сука, ваші де? Італія, Португалія? Пердунам дрочать? А діти, падла, ваші де? По клюбах ригають грошима вашими! А на хріна ті гроші? Коли просрали родини? Га? На хріна взагалі всі ці пластикові вікна! Пластик, пластик! Усюди пластик! Дерева де? Я вас питаю? Дерева!!!! Лісопильня, сука.

 

Його погляд падає на газету, на якій лежать курячі кістки. Вони лежать якраз на фотографії Петра. Підпис під фото: «Британські інвестори довіряють нашим бізнесменам». З курячих кісток жир зтік на фото.

Петро починає несамовито сміятися, дістає запальничку.

Петро

Та, гори все…

 

Підпалює газету, розкидає все навколо себе.

В цей час на одній з нижніх полиць сидять Петро молодший з дівчиною Тетяною (з якою він познайомився біля туалету). Вони обнімаються. Починає щось диміти, до них доносить п’яний крик.

 

ТЕТЯНА

Боже, що там таке?

 

Хлопець визирає у прохід, дивиться

 

Хлопець

Та, якийсь бюргер біситься. Зараз забашляє провіднику, той не пикне. Не бійся.

 

Він посміхається. Цілує дівчину.

 

Хлопець

Я завжди тебе оберігатиму, лиш на дядьок таких не наривайся.

 

Вони сміються.

До Петра  збігаються люди, провідник. Намагаються його заспокоїти. Починають плакати діти.

Петро ричить, і все руйнує. Запускає пляшкою коньяку у вікно. Вікно розбивається. Його погляд падає на горілку, що на столі у заробітчан.

Петро.

Рідна!

 

Бере пляшку горілки, починає пити. Навколо все горить. Рука заробітчанина тисне стоп-кран.

 

ІНТ. Хата. День.

 

Вуйко Дезьо та Петро сидять на лавці в хаті (продовження гуц. Весілля.) Біля них крутиться Ганна, а Тетяна стоїть біля стіни.

 

Ганна

(Тетяні)

Дитино, оно, там во на пічі воду нагріла. Бери відро, та йди у літню кухню. Мийся. Рушники там висять чисті.

 

Петро встає. Щоб взяти відро, допомогти Тетяні, але та йго зупиняє

 

Тетяна

Я сама, я хочу сама!

(посміхається. Їй цікаве гуцульське життя, побут)

 

Петро.

Амазонко, моя. Сама, то сама.

 

Ганна

Йду вам постіль застелю.

Йде.

 

Вуйко Дезьо (голос ЗА КАДРОМ)

А чоловік цього і не мусить знати, бо не може. Жінка тримає у хаті три кути.

 

Вуйко Дезьо показує Петрові цвях у стінці.

 

ВУЙКО Дезьо (голос ЗА КАДРОМ)

Дійсно, чоловік може забити цвях у дошку, але у стіну дому ця дошка перетворюється лише тоді, коли жінка на цей цвях повішає чи то фартух, чи то решето, чи то вінок цибулі. Кут тримає дім не стільки тому, що його вивів майстер, а тому, що на покутті жінки міняють рушники на образах до свят, а під сволоком у ганчірочці висять завжди рештки тіста від старого замісу для нового.

«Чоловік у всьому шукає лише рацію, все, що він робить, спирається на досвід. Відтак, він мусить постійно «озиратись» у минуле. Жінка ж живе майбутнім, у минуле вона майже не зазирає, хіба їй про нього нагадають.

Тому чоловік – це продовження минулого, а жінка – це початок майбутнього. Вони не можуть одне без одного, бо тільки коли разом, – вони – життя.

Що б не витворив чоловік, воно завжди буде лише новим минулим. Майбутнє в ньому замешкає тільки тоді, коли чарівним чином, невідомо звідки і для чого на побіленій стіні хати з»являться кольорові квіти та небачені птахи, коли до вікон притуляться вишиті фіранки, коли чоловік з кишені замість зашморганої онучі витягне випрану хусточку. «Бантіки» – вони є знаком для майбутнього, щоб воно приходило і було кольоровим, чистим та світлим. Відтак, чоловік переймається тим, що буде в майбутньому, а жінка піклується тим, яким воно буде».

… чоловіки завжди намагаються бути внутрішньо послідовними, а жінки ніколи цим не переймаються, і в цьому їх рушійна суть: там, де чоловіки впруться у безвихідь, жінка обійде кути і піде далі.

«Жінки – це свідки нашої Голгофи. Вони завжди мудріші, бо знають не тільки те, що було, а й те, що було «потім».

 

За забором бігають діти. Хлопчик та дівчинка. Хлопчик доганяє дівчинку. В нього в руках патик. Дівчинка тікає та сміється.

ІНТ. Вагон. День.

 

Все задимлено. Піна. Люди у паниці. Петро молодший сидить з Тетяною, І читає їй вірш.. Музичний акцент.

 

Хлопець

Лишаються не пройдені стежки.

Приходять сироти – невтілені думки.

І пам»ять сіє срібло у волосся.

Возлюблена! Адже усе збулося.

Дме вітер. Нерухомі ліхтарі.

В палітрі – одноцвілість кольорів.

Та смерть життя переливає у колосся.

Кохана,Попри все, Усе збулося!

 

Вуйко Дезьо (голос за кадром)

«Жінки – це свідки «нашої Голгофи». Вони завжди мудріші, бо знають не тільки те, що було, але й несуть знання про те, що буде «після».

 

Натура. Вокзал. День. (Київ)

 

Титр:

«Лови на олігарха».

 

На пероні стоять пожежники зі шлангом, все в піні. Стоїть і наряд міліції. З вагону виводять у наручниках Петра. Йому заломили руки, а він, коли його виводять вдихає повітря. Посміхається. Все це фотографує дивний чоловік.

За конвоєм з Петром виходить Петро молодший знімає (бере на руки) Тетяну зі сходів вагону.

Конвой веде Петра в одну сторону, Петро молодший з Тетяною йдуть у протилежну сторону.

Петро у наручниках, зігнутий (його ведуть міліціянти), дивиться навколо себе, помічає позаду хлопця і дівчину. Він посміхається їхнім спинам, його боляче штовхають вперед.

 

ВУЙКО Дезьо (Голос за кадром)

«Тільки добрі справи, а не гарні обіцянки і слова, повертають справжню, а не штучну довіру. І, якщо мені скажуть, що це наївно, то я відповім, що ця наївність краща від правдивого мордобою, в результаті якого раби стануть рабовласниками, а рабовласники – рабами. Бо усе це – до наступного мордобою, який не забариться».

 

Як каже вуйко Дезьо: «Чоловік у цьому житті мусть лише померти. Повинен – це те, що вибрав сам. Мусиш – це те, що не обираєш». А життя олігархів – це суцільне «хіба хочеш – мусиш».

Приймаючи такі рішення, вони щоразу страчують своє життя.

Люди сваряться не тому, що погано живуть, вони погано живуть, тому що сваряться.

 

Натура. Ранок.

 

Вуйко Дезьо прибирає біля карпатських ялинок. Повертається та дивиться на глядача. Бере до рук диригентську паличку грає Моцарт – концерт 34 (стихія, природа)

Камера на великому крані піднімається, і ми бачимо клаптик Карпат на даху великого київського хмарочосу.

Титр:

«Що таке свобода»

 

ВУЙКО Дезьо (Голос за кадром)

«Свобода – це реалізоване бажання!»

«Людина, яка формує свої бажання в координатах «я хочу», потребує таких (політичних) свобод. Якщо ж основний спонукальний мотив людини будується в координатах «дай», то їй політичні свободи не потрібні – вона потребує патрона, як казали в Древньому Римі. Її політична свобода – це свобода у пошуку господаря».

 

На тлі фінальних титрів виникають світлини дивного чоловіка (короткий зміст фільму).

КІНЕЦЬ

Krit_zamech-2