Режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук: «Я в процесі»

Для chv.tv

Обрати свій шлях та йти ним, не звертаючи, а по дорозі ще й щось розповідаючи кінокадрами, вміє Дмитро Сухолиткий-Собчук.

Стрічку «Інтерсекція» українського режисера, якого вже бачить Європа, і який планує показати її ширше нам, нещодавно відібрали до участі у 55-му Краківському кінофестивалі. Документальна короткометражка Дмитра розповідає про один день з життя циганської спільноти у маленькому румунському місті. А Італія дивитиметься відео-поетичну роботу «Гіпноз» на River Film Festival. Відомий Сухолиткий-Собчук і своїми ранніми роботами. Його дипломна робота «Борода» у 2011 році стала переможцем Всеукраїнського конкурсу “Коронація слова” та сценарного конкурсу кінофестивалю “Відкрита Ніч. Дубль 15”. Робота «Красна Маланка» в свій час викликала глядацький резонанс та продовжує мандрувати міжнародними фестивалями. Чим живе, про що думає та як працює сучасний режисер розповів Дмитро Сухолиткий-Собчук chv.tv. Зараз він перебуває у Берліні.


Чим займаєтеся у Німеччині?
– У Берліні я на майстер-класі в академії. Майже два тижні тут проходить майстер-клас з режисури грузинського режисера Дмитра Мамулія. От, власне, він завершується, потім назад в Варшаву.
– Згадайте вашу першу режисерську роботу. Що б ви зараз сказали собі тодішньому?
– Все правильно робиш. Я б нічого не міняв. Все я тоді зробив чесно. Може, щось би підказав.
Згідно з вашою вашою біографією, ви все професійне життя займаєтеся тим, що створюєте візуальні змісти. З чого починається процес «ліпки», і коли ви визнаєте, що витвір довершений?
– За психологічним складом в мене візуальне мислення і мені важливо свою ідею скласти у візуальну картинку. Звичайно, виходить трохи інакше, тому що коли воно стикається з реальністю, воно набирає якихось справжніх форм і обростає якоюсь візуальною канвою. Мені це важко описати, в голові народжується якась формула, якась конструкція. І потім з’являється розкадровка, слова, описи. Я намагаюся максимально дати той імпрез, який в мене склався в голові. Хоча, відбувається якась еволюція, але все тримається на одній сцені, яка сама по собі робить якесь кіно. І ті події, які були до, після того – складається все разом. Людина як центр цієї події, герой, як сама ситуація, ідея і філософія. Це як симбіоз.
– Роль критики. Коли вона вам допомогла, а коли, можливо, вбила щось вартісне?
– Я доволі впертий і критика, не критика – якщо я знаю, що я хочу зробити, то мені відверто кажучи … я зроблю. Деколи буває так, що критика конструктивна і в процесі діалогу може з’ясуватися, що щось не працює в тому, що я пропоную. І тоді, звичайно, я починаю думати, що можна поміняти. Ми говоримо про вербалізацію чогось візуального і чогось, що має бути втілене в зображальному контексті. Коли починаєш щось проговорювати, деколи розумієш, що воно не працює, а деколи, що добре, що я це проговорив, історія для себе стає яснішою. До критики позитивно ставлюсь, якщо вона конкретна і від тих людей, чий смак для мене є авторитетним і наші погляди направлені в одну сторону.
– Вислів  «українське кіно» – що він означає для вас?
– Задрала насправді вже ця фраза. Я її чую від першого курсу. Як зняв свою першу роботу, з того часу пройшло вже 7 років і я постійно її чую. Коли читаю якісь статті, вона постійно з’являється в журналістів, і в мене зустрічне питання, – що для вас означає ця фраза, як для журналіста, ви можете відповісти, підписавшись своїм прізвищем, і чому ви не знаєте про українське кіно? Я адресую його журналістам. Є кіно. Тим, хто питає, треба питати у google, а не в автора. Автор уже є перед вами. Чому ви задаєте таке питання? В Україні знімається багато фільмів. Є менш резонансні, є більш резонансні. Пора вже конкретно говорити не про те, що означає, чи воно є, це пережиток нульових. Треба говорити про його контекст: які теми піднімаються, чому саме такі, яке покоління кінематографістів зараз починає знімати і, що їх цікавить, чому саме так. Яка еволюція, що актуальне, які пережитки, чому? Ось про це варто говорити.
– Участь у конкурсах, грантах, пошук продюсера/спонсора, чи держкіно – за чим майбутнє нашого кіновиробництва?
– Все разом і у систематичному підході. Конкурси − це ознака, що є конкуренція всередині держави, і держава як інститут, приділяючи увагу контексту культури і кіно, і готові долучатися. Продюсер − це той, хто організовує кіно. Інституція спонсорства, меценатства, вона має продовжувати розвиватися, створювати умови, щоби ті люди, які підтримують кіно… Спонсори шукають вигоди. Вклавши мільйон, вони хочуть мільйон отримати. Який би там касовий фільм не був в Україні, він його може не отримати. Тому спонсору потрібні певні преференції , маючи свій бізнес. Наприклад. Мережа заправок і він хоче заплатити частину податку через це. Хоча ще мають досліджуватись ці інституції, щоб не було відмивання. Це сфера ризику. Меценат – трохи інакше, залежить, чого він хоче, це індивідуально. От Сорос, його цигани врятували і він всіляко підтримує все, що з ними пов’язано. Від фільмів до якихось грантів. А держкіно − це та перша інституція, від якою потрібно очікувати якоїсь підтримки. Про держкіно варто говорити у фінансовому плані, тобто як саме держкіно буде функціонувати – чи це гроші від міністерства культури, чи бюджет. Це важливе питання, яке проговорюють у кінематографічному середовищі близько року. Як саме знаходити фінансування на національні фільми? Серед дебютантів. Держкіно − це така певна сума, яка має бути при заході продукції в іншу державу, плюс це можливість дебютантам. Молодим створити свій перший-другий фільм. Це не просто престиж, це обов’язок такий держави і представника держкіно фінансувати національний кінематограф. Це є нормальною європейською практикою. Нормальною для будь-якої держави. Головне, щоб вони розвивалися і практично застосовувались. Результатом цього буде національний кінематограф.
– Питання матеріальне. Чи повинен бути митець голодним? Де берете ресурс для зйомок?
– Це питання я вважаю пережитком постархаїчних переконань. Кожен для себе вирішує, чи він хоче творити голодним, це питання вибору кожного. Де беру гроші для зйомок? Я шукаю якісь гранти, беру участь у конкурсах. Двічі – фінансування від держкіно. Є моя стрічка «Красна Маланка» і диплом четвертого курсу «Борода», які підтримали у держкіно. По-різному. Зараз я у пошуках до наступної картини. Інколи знаходжу організацію, яка зацікавлена у картині. Ось котру я зняв з румунами – мені допомогли в Чернівецькій області, організація «Чернівецький бізнес-центр». Співпало з їхнім напрямком розвитку і в нас склалися відносини такі. Картина потрапила на один з найбільших фестивалів. Завойовуєш якийсь авторитет, тобі вірять і починають на твої різні арт-проекти пропонувати кошти. Звичайно, не порівняти з такими країнами як США, це досить великі гроші.
Ви бачили багато конкурсів. Чи всі вони відповіли вашим очікуванням?
– Оцінювання кіно завжди дуже суб’єктивне. Бувало, що я не погоджувався з журі. Є моменти, де я вважаю, що те рішення, яке прийняло журі, було профанацією. Але це не спорт, де є секунди, метри і ти можеш щось доказати. Не варто затримуватись: є наступний крок, наступний фестиваль. Це все робиться для того, щоб таким чином пізнати щось в житті і виразитися у формі кіно. Фестивалів у світі море, одним більше, одним менше, це питання часу.
Вас побачила Європа. Чому, на вашу думку?
Я навіть не знаю. Я ще входжу в цей процес. Тільки два роки, як я почав їздити туди взагалі, як в мене з’явився закордонний паспорт. Я на початковому етапі, це зараз питання процесуальне.
– Чи плануєте з короткого метру перейти на повнометражний кінематограф? Якщо так, то який жанр ви би обрали?
Цей шлях, яким йду, подорожую між Румунією, Польщею та Німеччиною, це такий гак, щоби повернутися в Україну з таким проектом, з такою продукцією, це буде повнометражна картина. Повний метр – наступний крок, логічний.
– Чи є люди, яким би ви сказали: дивись, я зняв це, а ти не вірив, і люди, яким би сказали, – дякую, що повірив?
– Таких, яких не вірив – думаю, що вони є, просто мовчать і можуть про це думати, таких я не знаю. А тим, хто повірив, власне, дуже вдячний Володі Войтенко – головний редактор часопису «KiNO-КОЛО», ми з ним познайомилися тоді, коли в мене зароджувалася ідея поступити на кінорежисуру. І, напевно, ще Кшиштофу Зануссі, у якого я зараз у Варшаві на стипендії, і він є куратором проекту над яким я працюю.
Тетяна Таран* матеріл з сайту chv.tv